Не поет – бо це ж до болю мало,

 Не трибун – бо це лиш рупор мас,

 І вже менш за все – «Кобзар Тарас»

Він, ким зайняло і запалало.

 Є. Маланюк

   10 березня в Заліщиках відбулася година пам'яті, присвячена 155-річчю з часу відходу Тараса Шевченка у Засвіти під назвою: «Твоє слово житиме у віках». Про Шевченкову спадщину - поетичну, мислительську, патріотичну говорила вчитель української мови та літератури Заліщицької спеціалізованої школи ім. О. Маковея Марія Даньо.

   Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом  з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте і розвивається в часі, в історії, нам ще йти і йти до його осягнення.

   «Шевченко – це той, хто живе в кожному з нас. Він – як сама душа нашого народу, правдива і щира…Поезія його розлита повсюдно, вона в наших краєвидах і в наших піснях,у глибинних, найзаповітніших помислах кожного, чий дух здатен pозвиватись»( О. Гончар).

   Поет пов’язав свою долю з долею України, яка постала перед ним поневоленою, сплюндрованою завойовниками з усіх сторін. Він виступив зі своїм полум’яним словом на її захист від поневолювачів, закликав до боротьби, залишив своїм «живим і ненародженим землякам» важливі дороговкази. Уявімо собі, що було б з нашим народом, з Україною, якби Господь не послав нам Шевченка, виразника голосу поневоленого народу.

   «Возвеличу отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово», – писав він. І це слово, сповнене болю за рідну Матір-Україну, за її долю, сповнене синівською любов’ю аж до пожертви, стало на той час і на всі часи надійним щитом нашого народу перед загарбниками нашої землі, які, як колись, так і тепер, в нових історичних умовах, намагаються зупинити процес національного самоусвідомлення нашого народу, нав’язати йому й надалі проросійський орієнтир.

   Але ж великий поет ще тоді добре усвідомлював, що ніщо не дасть жодному українцеві того, що могла б дати рідна країна:

Нема на світі України,

Нема другого Дніпра.

   Вивчивши добре історію України, Шевченко приходить до висновку, що тільки «у своїй хаті – своя правда і сила, і воля». Без знань рідного, свого, мізерність набуті знання про чуже, бо нема з чим порівняти, зіставити, вияснити, чиє краще.

   Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність, хоче «бути людьми». А Шевченків ідеал – Україна великої сім’ї, «вольної нової».  Україна без зла.

   Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняли над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім’ї світовій.

   Чи можемо сьогодні говорити про світову велич Шевченка? Безумовно! Він був для українців таким же генієм, як для поляків Міцкевич, грузинів – Шота Руставелі, англійців – Шекспір, а генії належать усій земній цивилізації.

   Тарас Григорович був і залишається страшним і небезбечним для ворогів України. У новелі В. Стефаника “Марія” можемо прочитати, як у роки Першої світової війни російські солдати глумилися над стренькою матір’ю – галичанкою, яка не давало нищити портрети Кобзаря: “Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів...”

   А у XXI ст. У російському Оренбурзі знесли історичну бідівлю, в якій під час заслання жив український поет. Вона значилася в реєстрі пам’яток історії та культури федерального значення. А зовсім нещодавно її зрівняли з землею, як продовжують нищити споконвічні українські землі Луганщини та Донбасу. І як актуально звучить Шевченкові:

Не вмирає дума наша,

Не вмирає воля,

І неситий не виоре

На дні море поле.

   Актуальність Шевченка не в тому, що він порушував великі вічні питання чи дав нам відповідь на них. Врешті, кожне покоління повинно саме шукати відповідь на питання, поставленні часом. Нині ми повертаємося обличчям до загальнолюдських цінностей, а отже, й до творчості Шевченка. Люди які четають Шевченка завдяки поетичному  часу вдихають здорове повітря його пісні, відчувають:

Ті незримі скрижалі,

Незримим писані пером.

   І це повітря має цілющу властивість підносити, пробуджувати, зміцнювати в людині Людину, її духовні начала.

   Саме тепер, у відьній і незалежній Україні, препадаймо до цілющих Шевченківських джерел, до його вічного слова, щоб виконати заповіт Великого Кобзаря:

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова.

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть.

   Шевченко – поет сучасний і актуальний нині; таким він був учора і позавчора, таким буде завтра і післязавтра. Це поет на всі часи, поет довіку насущний і завжди злободенний. У тому є і радість для нас, і сумне. Радість – тому що вічно потрібні нам його ідеали, його думки, вся глибина і краса його поезії. Сумне – тому що і нині життя людства і наше життя не є вільні від них кривд і болів, що запеклися в його стражденному слові.

   Усю історію життя Шевченка можна назвати нестерпною болісною драмою, але “не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого. Нічого якось жив і якось не вмирав”.

   Так само жала, живе й житиме наша Україна, і справдяться слова її сина:

               На оновлені землі

               Врага не буде, супостата,

               А буде син, і буде мати,

               І будуть люди на землі.